ноти дощу

Я грала на фортепіано. В темній кімнаті , одна. Не знаю, що стримувало мене не втекти звідти. Можливо мелодія, яку я почала грати.
Спершу ніяк не виходило заграти гарно – я не попадала на клавіші . Жахливо нервувала . Через це ще гірше грала. Пальці зісковзували з інструменту, ноти страшно звучали, акорди боляче ранили слух – я більше не витримувала … зі всьої сили вдарила по клавішах . Жахливий миттєвий звук …і тишина. Я не знала скільки сиділа в тій кімнаті і пробувала заспокоїтись . Вдих і видих – я більше нічого не чула , більше нічого не хотіла чути . Але раптом ніби проснулась . Мені знову захотілось чути мелодію . Знов захотілось жити нею. Переживати її. Знов її відчути. Мені більше не треба було бачити очима клавіші, я бачила їх в голові, музика вже лунала у вухах . Залишило натиснути на першу білу клавішу . Це мав бути перший мазок фарбою на білому листку. Перший звук в тишині . Він особливий , він має мати продовження , він має хотіти жити , він … нарешті пролунав. А потім інші та інші звуки . Я більше не могла їх розділяти – лише одна мелодія , я більше не могла зупинитись – пальці бігали по клавішах і знаходили потрібні ноти , чи не потрібні ? я більше нічого не чула. Проснулась лише тоді коли мелодія почала затихати – я довела її до кінця.